Перелік монастирів на території району
1. Свято-Троїцький монастир с. Городилово
(Українська Православна Церква МП)
2. УПЦСвято-Миколаївський монастир, с. Іза-Карпутлаш (УПЦ МП)
3. Св. Пантелеймона монастир, м. Хуст-Городилово (УПЦ МП)
4. Св. Стефанійський монастир, с. Крайниково (УПЦ МП)
5. Св. ап. Іоанна Богослова монастир, с. Копашнево-Поляна
(УПЦ МП)
6. Св. Михайлівський монастир, с. Драгово-Забродь (УПЦ МП)
7. Св. Різдва Богородичний монастир, с. Липча (УПЦ МП)
8. Благовіщенський монастир отців Василіан, с. Бороняво (УГКЦ)
Драгівський монастир
Повитий таїною час зведення монастирської обителі в с. Забродь, що неподалік від с. Драгово. Цей монастир увійшов у історію як Драгівський. У 1725 році при закладанні фундаменту під споруду будівельники наткнулись на камінь, що міг служити алтарем на місці більш ранньої споруди, про яку не збереглися згадки. Можна лише припускати, що тут уже стояв подібний монастир, який був з‘єднаний підземними ходами із Углянським, що на території сусіднього Тячівського району.
На це вказують легенди, що збереглися. В них є посилання на однакову кількість проживаючих в обидвох обителях монахів – 300 чоловік. А розмістити в одному монастирі їх, тим більше забезпечити харчами, і сьогодні видається проблематичним. Отже, цілком ймовірно, що 300 монахів проживало в обидвох монастирях і мали між собою сполучення до сьогодні ще недослідженими углянськими печерами. Тим більше, що старожили селах Забродь та Драгово стверджують, що колись природні печери були відомі і в районі монастиря біля села Забродь.
Історія святої обителі
Новітня історія його почалася 1705 року, з дати, вказаної у знайденому І архімандритом Василієм (Проніним) в архіві Мукачівсько-Ужгородської єпархії документі „Списаніє обителей Марамороських древле бывших". Згідно з його твердженням, саме в цьому році селянами Драгова було куплено від багатія Стефана Рішка землю в горах і побудовано на ній монастир.
На цю дату заснування обителі можна пристати ще й тому, що більше півстоліття до виявлення документу о. Проніним, в 1925 році в м. Кошіце (Словаччина) вийшла книга „Історія Підкарпатської Русі в переказах", в якій була вміщена записана в с. Драгово учнем III класу Кошицької гімназії Степаном Росохою легенда будівництва Драгівського (в Заброды) монастиря саме в 1705 році. А в другій,- записаній там же учнем V класу гімназії Іваном Силадієм, натякається й на значно раніші строки виникнення монастиря.
Ось майже дослівний текст легенди:
„Коли на нашу землю напали татари, драгівські хлопці поховалися в лісі, бо татари над ними дуже збиткувалися. В лісі побудували собі монастир, хижу і хлів. Усе те загородили, тут, мали привченого вола, що носив їм з Углі через гори пошту, котру прив'язували йому до шиї.
Одного разу, коли ченці послали вола з листом до Углі, по дорозі на нього напав старий ведмідь. Вони почали битися, і билися так довго, що обидвоє поздихали. Так той лист й не дійшов до Углі... Від тих монастирів лишився тільки слід".
Як видно, мова у легенді йде про давніші часи заснування драгівського монастиря, ніж офіційно прийнято. Тим більше, що відомі й інші легенди. І поширені вони не тільки в Драгові.. В одній з них розповідається, що після великої переможної битви краян із песиголовцями (так в народі називали татаро-монголів) жінки сусіднього с.Золотарева топили недобитих чужаків у бочках з-під капусти.
В самому ж Драгові збереглися перекази, що „нападників була незлічима кількість". Перед наступом їх люди потяглися до гірського монастиря, щоб в молитвах просити Бога відвернути від них біду. І зійшов Святий Дух, просвітив розум старійшин і подав людям надію на спасіння через монаха Михайла, котрий сказав наближеним, що треба робити для порятунку.
У суворій таємниці тримався його план майбутньої неминучої битви з ворогом. Здійснити його ченцеві допомагали старійшини, які вимагали від односельців строгого послуху. А о.Михаїл із драгівчанами, яким найбільше довіряв, почав рити в горі Велика Глива з території монастиря печери, щоб сховати в них дітей та старших по віку людей, бо молоді жінки теж виявили бажання битися з ворогом й почали навчатися воєнному ремеслу. А між Драговом та Золотарьовим найміцніші легіні були зайняті підпилюванням столітніх дубів та буків і зрізуванням гілля, щоб воно просохло і легко займалось.
І ось настав день приходу в село песиголовців, що все різали та палили на своєму шляху. Та не було їм тут ніякої поживи, бо драгівчани забрали із собою всі харчі, погнали далеко в хащі живність.
Недовго затримались вороги в опустілому Драгові. Не маючи що їсти, вони отруювались грибами та водою з колодязів, яку зіпсували селяни. Щоб врятувати військо від смерті і зберегти в ньому дисципліну, хан наказав вирушати далі, до Тисянської долини.
А драгівчани цього тільки й чекали. І коли татаро-монголи пішли єдиною дорогою через ліс, вони звалили на них підрубані дерева й підпалили їх. Лише невеликому загонові чужаків вдалося вирватись із цього пекла, пройти й Даниловом. Старожили його й сьогодні можуть розповісти і показати місця колишніх соляних шахт, в які озвірілий за поразку ворог скидував живими мирних жителів, що не встигли сховатись у хащах. Не забувається народом таке горе, хоч з того часу й минуло понад 7,5 століть.
Є й багато інших легенд, які стосуються періоду нашестя татаро-монголів у наш край. В одній із них говориться, що між Драгівський і Углянський монастирі сполучалися між собою печерами. І ця легенда, безперечно, давніша, ніж відкриття спелеологами карстових печер в Углі. Останні, до речі, так і не досліджені до кінця.
На користь цього припущення свідчать і твердження будівельників Хустської фабрики головних уборів, якій на початку 70-их років були віддані монастирські будівлі для влаштування в них піонерського табору. Будівельники казали, що при ритті фундаменту для їдальні вони натикались на печери, але засипали їх, щоб не піднімати зайвого ажіотажу навколо незаконно експропрійованого державою комплексу монастиря. Тим більше, що обурення драгівчан таким рішенням влади не спадало. І думки про святість цього місця в них були глибокі. Поговорювали навіть, що в монастирських підземеллях схована бібліотека з неоцінимими стародавніми книгами.
Таємниць в історії Драгівського монастиря багато. Друкар Хустської райдрукарні О. Гайду згадує твердження свого діда: той запевняв, що саме його прадід Степан Роман (в окремих легендах Рішко) в 1705 році за безцінь відпустив землю під монастир. І, начебто, під час оранки Степан знайшов камінь, що міг служити за алтар давнього храму. Цікавий селянин знайшов під ним і дивом уцілілого листа, якого він передав місцевому православному священику. А коли громада села вирішила звести тут монастир, відпустив для його спорудження достатньо дерева зі свого лісу, допомагав і особистою працею.
Ці та інші відомості народних передань наводять на думку, що саме в таких „глухих" місцевостях зводилися храми і „кувалися" місіонерські кадри для поширення православної віри в інші краї. І, може, тут провів 42 роки печерного життя білохорват о.Іоанн, (до речі, тут ще донедавна в Дубровицях були курганні поховання білих хорватів І тисячоліття до н.е.), щоб понести в Чехію та Моравію нову віру. А, може, й о.Угрин, перший єпископ-митрополит Київської Русі.
Не виключено, що в одному з таких монастирів Мараморощини вимолювала у Бога послати їй у чоловіки принца на білім коні русинка Марфа. І ним став Володимир Великий, і похрестив у Дніпрі Русь в християнство.
Може...
Все може бути, бо багатьма легендами овіяний Драгівський монастир. Іноді здається, що й зітканий із них. Адже тут кожен вірник розповість про тирана Лошвая, якому колись давно на заваді самовільно розпоряджатись долями людей стояв монастир і його монахи, які проповідували: перед Богом: всі люди рівні, браття. Тому й хотів тиран зрівняти із землею обитель. Та по дорозі кінь його злякався, скинув із себе вершника, який не встиг одну ногу витягти із стремена, поволікся кам'янистою землею. І тварина притягнула додому невпізнане тіло господаря. Бог покарає кожного, хто робить зло,-повчально додасть кожен драгівчанин.
А ще розповість й про монаха, якого вів за собою білий голуб понад ... сто років, бо цей птах символізує Боготворну основу, початок всього сущого. Тому вірники Драгова, мабуть, небезпідставно вважають: не випадково вибране тут місце для монастиря, благодатне.
Наука ж сьогодні лише на підступах визначення тісних зв'язків людей із Небом, які існували раніше і які ми порвали і ще більше рвемо нині своєю бездуховністю, гординею і нелюбов'ю до Бога та ближнього свого. Тому й залишив Він нам на Землі лише невеликі „острівки" (і це не заперечує наука), де благотворний вплив космічної енергії на людину найбільш відчутний. „Острівки", на яких зведено нині храми і монастирі, щоб вплив цей ширився, міцнів і проростав у душах людей любов'ю до Всевишнього і ближнього свого.
Про силу цієї Божої благодаті й говорить наставниця монастиря ігумена Митродора: "Багато драгівчан підтверджують дива, що колись відбувалися під час спроби звести фабрикою на місці нинішнього храму спальний корпус піонерського табору. Будівельники викопали рів, а на ранок він був засипаний. Вилили фундамент - пішли бурі і розмили бетон. А потім почалися зсуви і роботи припинились. Коли ж ми будували храм, то нам нічого не заважало. Навпаки, погода сприяла в усьому."
Ось і стоїть нині твердо на Землі монастирський комплекс в драгівському межигір'ю своєю праведною і світлою долею. Такою є вона і в його мешканець. Як, наприклад, в настоятельниці обителі ігумені Митродори, яка з 15 років зв'язала своє життя із монастирем. Як і в інокені Варвари з-під Рівного, яка після закінчення 9 класу пішла в Почаївське духовне училище здобути навики керування хором. Як в інокені Софії, помічниці регентші, яка допомагає членам монастирського хору вивчати твори Бортнянського, Стеценка та інших українських і зарубіжних композиторів...
Не страх перед суєтним світом, а любов до Бога,, палке бажання молитвами до Нього випросити спасіння людям привели сюди й Євпраксію з Мукачівщини, Єпитимію та Херувиму із Тячівщини, Анисію із Чернівців... Більше двадцяти монахинь щодня вдосвіта стають з духівником о.Парфенієм до молитви.
Добрий знавець історії поширення християнства у Європі, о. Парфеній переконаний: місіонери нової віри по дорозі з Єрусалиму до Моравії не могли не залишити добрих слідів. Отже, й заснування монастирів у Марамороші слід віднести до цього періоду. В тому числі Драгівського та Углянського.
"Звідси до Углі навпростець кілометрів два-три, – говорить о. Парфеній.- Я навіть дослідив, куди йшла дорога." Та не виключено, що була й інша, підземна печерами. Передання стверджують, що тут у давнину. жило 300 монахів. Але стільки ж і в Углі. Чи не одні й ті ж?...
Духівник робив спробу через впливових односельчан у обласному центрі „дібратися" до архівів Будапешта, Праги та столиць інших країн. Але коштує це недешево, та й відомості про складний період у історії християнства можуть свідомо приховуватись...
Тай справа ця спеціалістів, бо для нього суєтність світського життя залишається за брамою монастиря, де діють інші виміри, інші критерії. І не про тлінне й тимчасове вони - про вічне, про Бога. І в молитвах до Нього монахині просять порятунку для всього світу, просять за нас із вами з надією, що ми станемо добрішими, праведнішими, бо якими будемо ми, такими будуть й наші діти, таким буде й майбутнє.
